Гуманітарний Вісник

КОНЦЕПТ БЕЗПЕКИ В ФІЛОСОФІЇ МІШЕЛЯ ФУКО

Анжела Бойко — 2026-05-20

Стаття присвячена філософському осмисленню феномена безпеки крізь призму ідей Мішеля Фуко. Автор аналізує еволюцію поняття безпеки від етатистського підходу (1920–1950-ті рр.) до сучасних критичних і біополітичних інтерпретацій, виділяючи п’ять ключових концептів Фуко: війна як матриця політики, виключення (стан винятку), біовлада, інклюзія/ексклюзія та асиметрія владних відносин. Розвиваючи проблематику аналізу війни як «матриці влади», показано, як війна стає не аномалією, а внутрішньою логікою політики, що продовжується іншими засобами, а апарати безпеки перетворюються на головний механізм урядування. Особливу увагу приділено біополітиці як технології управління життям населення, її зв’язку з сек’юритизацією (за Копенгагенською школою) та танатополітичним потенціалом, коли «турбота про життя» обертається механізмами виключення й смерті. Спираючись на класичні тексти Фуко та їх інтерпретації, ідеї Карла Шмітта, Антоніо Негрі та Майкла Хардта, а також сучасні дослідження (2020–2025 рр.), зокрема застосування біополітики до війни в Україні, авторська логіка викладу підводить до висновку, що сучасні держави, проголошуючи «людську безпеку» та «соціальний добробут», насправді розгортають біополітичну форму контролю. Біополітикою, яка розмиває межі між демократією й тоталітаризмом, можна пояснити сучасні практики пандемічного контролю, міграційної фільтрації та «війни з тероризмом. Тобто «захист життя» стає виправданням для обмеження свобод, посилення нагляду й перегляду прав людини. Стверджується, що сучасне розуміння безпеки складається під впливом ідей М. Фуко, який радикально переосмислює безпеку як внутрішній механізм влади, а не як її зовнішній атрибут. Запропоновано цілісну фукіанську рамку для аналізу сучасних безпекових режимів, де безпека одночасно захищає й підкорює життя, а надзвичайний стан стає нормою політики. Це дозволяє не лише теоретично переосмислити безпеку, а й критично оцінити її практичні наслідки для демократичних свобод і прав людини.

СОЦІОКУЛЬТУРНІ МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ЖИТТЄВИХ СТРАТЕГІЙ ОСОБИСТОСТІ

Алла Сіренко — 2026-05-20

У статті здійснено комплексний теоретичний аналіз соціокультурних механізмів формування життєвих стратегій особистості в умовах сучасного суспільства. Обґрунтовано, що становлення індивідуальних моделей поведінки
відбувається під впливом процесів соціального навчання, міжособистісної взаємодії та культурних наративів, які визначають уявлення про успіх, самореалізацію та психологічне благополуччя. Особливу увагу приділено ролі соціальних авторитетів і механізмів наслідування, що розглядаються у контексті теорії соціального навчання, а також впливу міжкультурних відмінностей на інтерпретацію психологічних концепцій та моделей поведінки. Проаналізовано специфіку трансляції популярних моделей особистісного розвитку в глобалізованому інформаційному просторі та доведено, що їх ефективність визначається відповідністю культурному середовищу індивіда, його соціальному досвіду та рівню критичного осмислення отриманої інформації. Розкрито психологічні особливості міжособистісних відносин, зокрема роль комунікації, спільних цілей і емоційної взаємодії у формуванні стабільних партнерських і сімейних зв’язків.
Наголошено на значенні відкритого діалогу як чинника запобігання конфліктам, зниження емоційної напруги та розвитку взаєморозуміння між партнерами. Окремо висвітлено феномен особистісної автономії та приватності як важливої умови психологічної зрілості, що забезпечує здатність до самостійного вибору, рефлексії та відповідальності за власне життя. Підкреслено, що залежність від соціальних оцінок і культурних стереотипів може обмежувати розвиток індивідуальності та ускладнювати процес самореалізації. Зроблено висновок, що ефективні життєві стратегії формуються на перетині індивідуального досвіду, соціальних взаємодій і культурного контексту, що потребує інтеграції підходів соціальної, культурної, когнітивної та сімейної психології.

ГЕНДЕРНА СПЕЦИФІКА МАСКУЛІННОЇ ОПТИКИ РОЛІ ЖІНОК В ІСТОРІЇ ЗАХІДНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Павло Кретов — 2026-05-20

Мета дослідження полягає у окресленні гендерної специфіки маскулінної оптики у формуванні образу жінки в історії західної філософії та науки, а також у визначенні можливостей її корекції через концепти жіночого голосу, письма, тілесності та присутності. Методологія включає історико-філософський, герменевтичний, феноменологічний та критичногенеалогічний підходи, а також феміністичну критику знання. Теоретичне значення дослідження полягає у розробці інструментів концептуалізації маскулінної та фемінінної оптик кульутри. Практичне значення полягає у
можливості використання його результатів в освітніх практиках. Оригінальність дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній літературі розглянуто специфіку маскулінної оптики представленості жінки у філософській традиції та позначено тенденції трансформації патріархальних візій філософії як життєвої практики. Результати дослідження. Встановлено, що маскулінна оптика функціонує як структурний принцип організації філософського і наукового дискурсу, визначаючи межі видимості, легітимності та авторитету жіночого суб’єкта. Виявлено, що обмеженість цієї оптики полягає в її претензії на універсальність і нейтральність, яка приховує її історично й культурно зумовлений характер. На основі концепцій Л. Ноклін і М. Долара обґрунтовано, що корекція маскулінної оптики можлива через інтеграцію жіночого голосу, тілесного досвіду, альтернативних форм письма і нових режимів візуальності. Висновки засвідчують, що подолання маскулінної оптики передбачає трансформацію символічного порядку філософії та науки і відкриває можливість формування множинного, інклюзивного суб’єкта пізнання. З’ясовано, що аберація ролі жінок-філософинь є не випадковим викривленням, а структурним елементом філософського канону, що відображає глибинні гендерні асиметрії у виробництві знання. Подолання цієї аберації передбачає не лише включення жіночих імен до історії філософії, але й критичний перегляд самих принципів філософського канону, категорій раціональності та авторитету, що визначають межі філософського мислення.

ПСИХОЛОГІЯ ВЗАЄМНОГО ВПЛИВУ: РОЛЬ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ У ФОРМУВАННІ ВНУТРІШНЬОГО БАЛАНСУ ОСОБИСТОСТІ

Людмила Вовкочин — 2026-05-20

У статті здійснено комплексний теоретичний аналіз феномену психології взаємного впливу крізь призму функціонування соціальних зв’язків як важливого чинника формування внутрішнього балансу особистості. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі соціального середовища та цифрових комунікацій у процесі становлення психологічного здоровʼя в умовах сучасних соціокультурних трансформацій. Метою статті є узагальнення сучасних наукових підходів до розуміння механізмів взаємного впливу та визначення значення соціальних зв’язків у підтримці психологічної рівноваги. У роботі проаналізовано провідні теоретичні концепції
соціально-психологічного впливу, зокрема механізми переконання, навіювання, ідентифікації, емоційного зараження, соціального порівняння тощо. Розкрито їхню роль у формуванні когнітивних установок, емоційної стабільності та поведінкових стратегій особистості. Особливу увагу приділено феномену соціальної підтримки як ресурсу, що забезпечує адаптацію до стресових ситуацій, знижує рівень тривожності та сприяє розвитку резильєнтності. Визначено, що якість міжособистісних зв’язків безпосередньо впливає на рівень психологічного здоров’я, самосприйняття та здатність до саморегуляції. Окремо висвітлено вплив цифрових комунікацій як нового середовища соціальної взаємодії, що одночасно розширює можливості підтримки та створює ризики поверхневості контактів і емоційного виснаження. Узагальнено, що соціальні зв’язки виконують не лише комунікативну, а й регулятивну, емоційно-підтримувальну та ідентифікаційну функції, як системоутворювальний чинник психологічного здоровʼя. Результати дослідження можуть бути використані у подальших наукових розвідках, а також у практиці психологічного консультування та психопрофілактики.

ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ НАСИЛЛЯ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ТЕОРІЇ: СПАДЩИНА БЕНЬЯМІНА ТА АРЕНДТ

Олена Астапова-Вязьміна — 2026-05-20

Стаття присвячена дослідженню механізмів знеособлення насилля в сучасних системах автоматизованого управління крізь призму класичних філософсько-політичних концепцій. Мета роботи полягає у з'ясуванні того, в який спосіб теоретичні рамки, вироблені в умовах міжвоєнної кризи та тоталітарного досвіду, зберігають пояснювальний потенціал щодо цифрових трансформацій XXI століття та нових форм структурно анонімного примусу. Основу викладу складає порівняльний аналіз двох концептуальних традицій. Перша розкриває внутрішню суперечність правового порядку, який не регулює, а конституює і відтворює легітимований примус через розмежування установчої та охоронної функцій сили, а також через «спектральний» характер інституту, що одночасно застосовує й творить норму. Друга традиція зосереджується на антиномічності колективної дії та інструментального тиску, кваліфікуючи бюрократичне «нічиє правління» як найбільш тиранічну форму організації публічного порядку через структурну неможливість ідентифікації відповідального суб'єкта. Спільним для обох традицій є «біополітичний» вимір: занепокоєння зведенням людського існування до керованої біологічної даності, позбавленої виміру справедливості та свободи. Теоретичні позиції продукуются на феномен алгоритмізації прийняття рішень, де розглядаються три концептуальні моделі цифрового врядування – алгократія, алгоритмічне регулювання та алгоритмічне управління, – кожна з яких фіксує окремий вимір вбудовування авторитету в програмний код і виведення технічних імперативів за межі демократичного оскарження. Особлива увага приділена алгоритмічному профілюванню і превентивному контролю, що здійснюють вплив не на громадянина як суб'єкта, а на його статистичний двійник, що означає реалізацію примусу щодо ще не здійснених дій. У висновках обстоюється теза, що алгоритмізація не є тільки технічним удосконаленням управлінських практик, а є якісною трансформацією самої природи відповідальності та легітимності. Класична спадщина залишається аналітично необхідною, а подолання дефіциту підзвітності в умовах цифрового врядування потребує як нових правових інструментів, так і фундаментальної репoлiтизації суспільної дискусії навколо автоматизованих систем управління.

ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ СМИСЛІВ І ЦІННОСТЕЙ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Вікторія Даценко — 2026-05-20

У статті досліджено трансформацію смислів і цінностей вищої освіти в умовах війни, акцентуючи увагу на її філософському осмисленні як соціокультурного та гуманістичного феномену. Повномасштабні воєнні події ХХІ століття спричинили глибокі зміни в університетській системі, де класичні функції передачі знань і формування інтелектуальної еліти поєднуються із завданнями психологічної підтримки, розвитку життєстійкості та громадянської відповідальності. Вища школа змушена балансувати між збереженням академічних цінностей та адаптацією до умов невизначеності й екзистенційних викликів. Аналіз наукових джерел показав, що цифровізація та змішане навчання стали ключовими механізмами забезпечення безперервності освітнього процесу. Зокрема, цифрові технології підвищують гнучкість, масштабування та персоналізацію навчання, а також трансформують ролі викладачів і студентів. Водночас ефективність цих підходів залежить від самодисципліни, мотивації та технічної готовності учасників освітнього процесу, а також від дотримання гуманістично орієнтованого підходу, який забезпечує збереження ціннісного й культурного виміру освіти. Особливу увагу приділено доцентровим тенденціям освітнього процесу, які сприяють консолідації навчальних програм, стандартизації ресурсів та забезпеченню рівності усіх суб’єктів у правах і обов’язках. Такі підходи дозволяють поєднувати інноваційність і креативність навчання з принципами соціальної солідарності та відповідальності. Наголошено на важливості формування нових компетентностей, здатності до критичного і міждисциплінарного мислення, а також на потребі інтеграції цифрових і
традиційних освітніх практик для підтримки сталого розвитку вищої освіти в кризових умовах.

ІНСТИТУТ ОСВІТНЬОГО ОМБУДСМЕНА У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ (на прикладі Черкаського державного технологічного університету)

Олександр Лисенко — 2026-05-20

Дослідження присвячене інституціоналізації освітнього омбудсмена на рівні університету. Висвітлено міжнародний досвід та національне нормативно-правове поле. У політико-правовій площині омбудсмен виступає як особлива форма інституційного посередництва між громадянами та органами влади. Сучасний етап розвитку системи вищої освіти характеризується суттєвими трансформаціями інституційних механізмів управління, що зумовлені процесами демократизації суспільного життя, посиленням ролі прав людини та утвердженням принципів відкритості та підзвітності публічної влади. Наразі освітня політика держави зорієнтована на формування ефективних моделей управління закладами вищої освіти на засадах академічної автономії, інституційної відповідальності та дотримання прав учасників освітнього процесу. Важливим напрямом модернізації системи управління вищою освітою є розвиток внутрішніх механізмів забезпечення якості освітньої діяльності. Мають бути розроблені не лише процедурні гарантії організації освітнього процесу, але й ефективні інституційні інструменти захисту прав здобувачів освіти, науково-педагогічних працівників та інших суб’єктів освітніх відносин. Особливого значення набуває формування нових інституцій, спрямованих на забезпечення правових гарантій реалізації права на освіту та запобігання порушенням академічних прав. Запровадження функціоналу освітнього омбудсмена є важливим напрямом розвитку сучасної освітньої політики в Україні, який сприяє підвищенню ефективності механізмів захисту освітніх прав, вдосконаленню системи забезпечення якості освіти та утвердженню демократичних принципів функціонування закладів вищої освіти. Ця незалежна інституція, діяльність якої спрямована на захист освітніх прав та врегулювання конфліктів у сфері освітніх правовідносин, сприяє зміцненню принципів відкритості, підзвітності та справедливості у системі управління закладами вищої освіти. Встановлено, що розвиток інституту університетського освітнього омбудсмена має суттєвий вплив на вдосконалення механізмів демократичного університетського врядування.